Хто з українців жодного разу не чув слова "ярмарок"? Невже є такі? Свято праці і спілкування, продажу товарів і придбання гарного настрою, розпродажу одягу і щастя, де діяли постійні знижки цін на продукцію і посмішки.
З давніх-давен на нашій землі збиралися ці великі торги – ярмарки. Гончарі й ложкарі, ткалі й вишивальниці, бондарі й столярі, стельмахи й кошикарі, кушніри й лимарі, соленики й дьогтярі, бублейниці й кравці продавали на ярмарках свої вироби. Валками стояли на торжищах чумацькі мажі з сіллю та рибою. Кожний купував те, що не міг зробити сам.
Славетний шлях "із варяг у греки" надавав українським землям помітніих переваг в торговому відношенні. Власне, в добу піднесення Київської Русі так воно і було – оберталися монети різних держав, продавалися товари різних народів, рухались торгові каравани. Але воєнні набіги і княжі суперечки зруйнували торгові структури, розірвали стосунки.
З 16 ст. почали приїжджати в Україну купці з великих міст Середньої і Західної Європи - доставляли вишукані прикраси, ювелірні вироби і предмети побуту, а купували шкіру, роги, вовну, зерно, сало, мед. І на українських землях почали виникати малі ярмарки в середніх і великих містах. Тут продавали і купували худобу, одяг, взуття, хатні речі, продукти та інше. Найбагатшими були осінні торги, а також ярмарки перед великими святами. Німецькі, польські поселенці, вірмени і євреї, поряд із українськими міщанами, були активними в ярмарковій діяльності.
В 17ст. вже кожному українському місту i містечку при заснуванні надавалося право на один-три ярмарки на рік. Розвиток ярмарків свідчить про відокремлення промислово-торговельної дiяльностi від землеробства. З іншого боку, активна реміснича й торговельна дiяльнiсть, безсумнівно, сприяла розвитку українських мст.
Щодо Лівобережної України, то дослідники нарахували сорок ярмарків, що діяли лише в 1665 р. Не зважаючи на часті збройні сутички, численні напади татарських орд на Лівобережну Україну, торгові шляхи не заростали бур'янами, все більше населених пунктів охоплювалися ярмарковою торгівлею.
Павло Алепський, вражений великим розмахом торгiвлi в Україні в період визвольної війни 1648-1654 рр., згадує базари в Золотоношi, Черкасах, Прилуках писав: "У країні козаків ярмарки бувають безперервно з початку i до кінця року. В кожне свято відбувається ярмарок в тому чи іншому мiстi, як це було запроваджено за часів панування ляхiв .". Десятки населених пунктів називає він "торговими містами".
Ярмарки влаштовували таким чином, що після закінчення одного з них торгові люди могли побувати на кількох інших. Через те ярмаркова торгівля тривала безперервно. Окрім багатолюдних ярмарків у містах, містечках i багатьох селах проходили звичайні базари.
Велике господарське значення ярмарків полягало в тому, що вони були своєрідними артеріями в розподiлi товарів по різних містах, містечках, великих та малих селах, хуторах. Ярмаркам належала значна роль у зовнiшнiй торгiвлi України. На них зосереджувалися товари, що вивозилися через сухопутні митниці та азовські й балтiйськi порти. Вони були головним місцем оптового i роздрібного продажу імпортних товарів.
Але справжній ярмарковий бум відбувався в Україні в 19 ст. Поширення набув чумацький промисел, народ почав активно заселяти степові українські землі. Чудовий опис великої селянської ярмарки на Катеринославщині залишив "останній козацький літописець" – Дмитро Яворницький. Судячи з цього опису, керамічний горщик на ярмарку коштував 2-3 копійки, цеберко сушених груш 15 копійок (разом з відром), лопата 25 копійок, а за пару червонців можна було вдягнутися з голови до п'ят.
Більшість ярмарок в 19 ст. тривали лише 1 день, близько 1/3 — від 2 до 7 днів, а лише 3% тривали довше (деякі цілий місяць). Загалом на території України, що входила до складу Російської імперії постійно діяло 110 ярмарків, на яких продавали 47% усіх товарів.
За кількістю ярмарків на рік перше місце посідали Харківська та Полтавська губернії. Найбільші з них – Іллінський (20 липня – 1 серпня) і Вознесенський (перша половина травня) у Ромнах, Покровський (1 жовтня) у Полтаві, Троїцький (1 червня) у Харкові, Хрестовоздвиженський (14 вересня) у Кролевці, Георгіївський (21 квітня) у Єлисаветграді, Хрещенський (6 січня) у Києві та ін. В південних губерніях (Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Бесарабська) було 700 ярмарок: найбільш відомі - у Кривому Розі (Троїцький), у Катеринославі (Петропавлівський), у Каховці (Микільський і Покровський). У західних губерніях на 1000 ярмарок найважливішими були: київський контрактовий (Стрітенський), на якому торгували гуртом різними товарами, і в головному с/г продуктами (цукор, збіжжя, олія); на Поділлі – в Ярмолинцях (Петропавлівський) і в Балті (Троїцький).
Подальший розвиток фабричного та заводського виробництва, розгалуження залізничної мережі, виникнення нових промислових i адмiнiстративних центрів у кiнцi позаминулого століття спричинили поступове відмирання ярмаркової торгiвлi. Але продовжували існувати ярмарки аж до 30-х років 20ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.
Безліч літератури присвячено розповідям про ярмаркову торгівлю, ярмаркові веселощі і розваги. Вони увібрали всю специфіку народу, його неповторні звичаї і традиції, побут і вірування, всю повноту життя. Звичайна купівля-продаж товарів перетворювалася на справжнє свято. Ярмарки були ледве не найулюбленішою подією в одноманітному житті українських селян.
Задовго до світанку селяни пішки або на возах вибиралися з сіл і довгою чередою тягнулися до місця ярмарку. Ярмаркувати їхали, як на велике свято, – гарно одягнені, з гарним настроєм. Тривали торги по кілька днів і були місцем знайомства людей з різних, часом віддалених місцевостей. Тож природньо, що кожний ярмарок був не лише торжищем, а й місцем для розваг. Колоритні сцени, сповнені народних дотепів, жартів, купівлі-продажу доповнювалися гуртовим співом молоді, іграми та забавами, троїстою музикою, грою кобзарів та лірників. Зокрема, тут завжди можна було послухати мандрівних артистів, а то й самому поспівати та потанцювати в гурті при нагоді.
Тут відбувалися зустрічі, знайомства, запрошення на храмові свята або родинні торжества. Жвава ярмаркова торгівля не обходилася без галасу, суперечок, лайок.
На українських ярмарках народилися нові мистецькі жанри: вертеп; інтермедії; балаган, репертуар якого складався з примiтивних п'єс героїчного, сатиричного та побутового характеру, а також пантомiм, iнтермедiй, спiвiв, танцiв та з неймовiрних обiцянок показати теля з п'ятьма головами, жiнку-змiюку, дiвчину Марiю, найтовщу в свiтi, тощо. Аби зібрати якомога більше роззяв, під час ярмарків влаштовувалися й видовища фокусників, акробатів, дресирувальників, ремісників-аматорів, камер-риторів, буфонади, маріонеткові вистави, виступи стрибунів, канатоходців, танцюристів, дресированих мавп, силових акробатiв, факiрiв, дресированих ведмедiв.
Проте не лише вистави для роззяв показували під час ярмарків. Тут же прилюдно повідомляли про скоєні злочини, прикмети злодіїв тощо. Як пише автор «Історії Русів» — « Уряд польський без усiляких про те дослiджень i довiдок повелiв гетьмановi Павлюзi живцем зiдрати з голови шкiру i набити її гречаною половою, а старшинам його повтинати цiлком голови i їх разом з чучелом гетьманської голови вiдiслати на позорище до мiст малоросiйських. За сим повелiнням виставлено було голови тiї на палях у Нiжинi, Батуринi, Уманi та Черкасах, а чучело гетьманське — в Чигиринi; а згодом спалено всенародно пiд час ярмаркiв».
На ярмарках вирувало життя, яке любили спостерігати письменники та художники. Тут у митців народжувалися сюжети майбутніх творів, з'являлося натхнення. "Що ж стосується народу українського, то він ярмарки любив і любить усією душею, адже всі дороги з ярмарку ведуть у корчму. Могорич справа така . Да що я ж пояснюю?! Одним словом – ярмарок! ." (О.Назарчук).
Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на вік великий земляк – український і російський письменник Микола Васильович Гоголь.
У своєму першому творі з циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831- 1832 рр.), які принесли М.В. Гоголю велику популярності, письменник широко проявив і велику любов до України, і глибоке знання скарбів української народної творчості та своєрідність побуту свого народу. В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною « Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.
Ось М.В. Гоголь описує, як люди з усіх кінців їдуть на ярмарок десь на початку XIX ст..: « Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот. Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди поклонників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.
Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею,за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар...».
Ярмарки продовжували існувати аж до 20-х років XXст.., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.
З 1966 року ярмарки починають відроджуватись, і започатковує, відроджує ту давню традицію Сорочинський ярмарок. На нього з'їжджалось багато представників різних організацій та підприємств – торгових та виробників не лише. Багато людей приїздило в Сорочинці щоб придбати різноманітні, дефіцитні на той час, речі, товари. Їх не зупиняло навіть те, що ярмарковий майдан являв собою необладнане поле, без будь – яких умов ні для учасників ні для гостей.
Період перебудови та розпаду Радянського Союзу, перших років незалежності, коли Україна потерпала від суцільного товарного голоду та інфляції, міг стати початком кінця Сорочинського ярмарку. Він проводився вже практично за інерцією, але не викликав ні в кого ентузіазму, ні в організаторів, ні в учасників і був головним болем і для тих і для інших. А сам ярмарок, ніби жива історія, терпів і чекав, коли ж , врешті, з'являться люди, яким він буде небайдужим і які захочуть повернути його до життя. І дочекався...
Ініціатором відродження ярмарку стала керівник проекту «Сорочинський ярмарок» кавалер орденів княгині Ольги III таII ступенів Світлана Свищева. Під її керівництвом ярмарок не лише одержав в 1999 році статус Національного і став єдиним, що вдало поєднав історію і сучасність, народні традиції, культуру, колорит з бізнесовими інтересами українських виробників. Пройшовши через віки, Сорочинський ярмарок сьогодні впевнено дивиться у майбутнє.
